#непроповідь

Колись давно, ще до РФ, був у Москві царем останній із Рюриковичів - Іоанн Четвертий, Грізний. Теж любив завойовувати прилеглі землі, шукати заколотників та зрадників, шантажувати сусідів і слухати славослов'я придворних.

Тим не менш, про той період різні історики кажуть різне. Одні - що то був період величі та подвигів, і "ви всьо врьотє" про маніакальну жорстокість царя. Інші, й таких більше, - що то найкривавіший та найбезглуздіший період московської історії, який остаточно зруйнував пережитки київських та новгородських традицій знаті обговорювати щось із царем, і затвердив новий вектор абсолютизму і страху перед владою.

Покірне мовчаня ягнят уперше стало мейнстрімом: боялися всі, від бояр та дворян, до селян і скоморохів. Боялися навіть свавільні "пси государєви" опричники. Ніхто не був у безпеці, включаючи й тих, хто вмів тим скаженим царем маніпулювати. До того ж, будь-який царевий бздур трактувався як воля Божа. І церковників, священників, які намагалися сперечатися, захищати і Боже ім'я, і церкву, і себе самих від такого блюзнірства, репресували миттєво і з особливою жорстокістю.

Утім, я не історик і не буду блищати ерудицією. Про Іоанна, чи подобається він вам чи ні, ви і без мене почитаєте у відкритих джерелах. Я хочу звернути увагу на те, що близьке і цінне мені.

На митрополита Філіпа (на ілюстрації)

Коли безумний цар, скрізь стверджуючи, що він - живе втілення волі Божої, позбавився чергового митрополита, який навіть не засуджував, а радше відсторонювався від нього, то, щоб не виникало очевидного для народу парадокса (цар ну такий прям святий, а церква при нім - якась і безголова, і бездіяльна), то був покликаний із Соловецького монастиря представник знатної родини монастирський священик Філіп Количев.

Він, знаючи про неправомірність відсторонення свого попередника, пам'ятаючи про люту вдачу царя і усвідомлюючи небезпеку для себе, не хотів погоджуватися на посаду. Але, погодившись, не пішов на компроміс зі своєю совістю - залишився Божим, а не царевим слугою.

Поки цар його любив і загравав, намагаючись знайти собі в новому очільнику церкви друга, м.Філіп намагався впливати на нього і стримувати жорстокість самодержця, діючи й говорячи мудро й обережно. Він багатьох врятував і захистив у ті два чи три роки діяльності.

Коли ж безумний тиран зненавидів і його за непохитність, то м.Філіп не злякався, а навпаки, наче звільнившись від потреби бути дипломатичним, прямо став казати цареві правду - сувору, неприємну. Оскільки ж цар після того перестав його приймати у себе - написав йому прямого, правдивого, викривального листа.

Чим і поставив крапку.

Короткий період митрополитства завершився яскраво та трагічно - Філіп ПРИВСЕЛЮДНО і в присутності озброєної царевої охорони ВІДМОВИВСЯ благословити Іоана IV, і голосно завважив, що царя перед собою не бачить, а бачить страшного грішника та лицеміра.

(уявіть собі в такій сцені Путіна і Кирила - не виходить,правда ж?) А от Філіп закликав Івана Грізного до покаяння - при знатних і простолюдинах (на скріні нижче ви можете прочитати слова чесного священника).

Я можу тільки уявити собі ту лунку тишу, яка запала після них поміж переляканих людей та нахабних лизоблюдів - багато років ТАК НІХТО НЕ ГОВОРИВ ІЗ ЦАРЕМ. Люди вже думати розучилися, а тут ТАКІ СЛОВА.

На митрополита налетіли опричники. Вони били його, рвали волосся й бороду, стягли дорогоцінний священницький одяг, принизили його публічно.

Але - на мою нефахову думку - саме він повернув тоді московській церкві, яка вже прогнулася під державного самодура, ГІДНІСТЬ. Ціною власного земного життя - а прожив він після цього вчинку, як ви розумієте, недовго - Філіп нагадав людям про справжнього Бога і справжню віру, про вічність, заради якої не можна благословляти криваву руку.

Авторитет гнаного митрополита піднявся так, що звинуватити його в зраді та чарівництві, як тоді було модно, й стратити привселюдно - не змогли, бо побоялися, що беззбройний натовп просто може кинутися на стражу, звільнити Філіпа і рушити на палати царя-злодія. Натомість офіційно розвінчаного священника зіслали до монастиря, ніби то молитися за свої й людські гріхи, насправді ж його таємно вбили у монастирській келії (ремарка: убивство приписують Малюті Скуратову, який згодом став тестем нового царя - Бориса Годунова. Але родоначальником нової династії кату Бог не дав - його дітей і онуків спіткала трагічна і страшна доля в смутні часи, а царями після років покари Московії за гріхи стали предсиавники нової династії, Романови. То вбивство чесної і святої людини не допомогло ані Грізному,ані його поплічникам - родовід злодіїв обірвався, сама держава ледь не загинула й важко відновлювалася. Ну то вже не об них мова).

Я зараз часто згадую про митрополита Філіпа.

Бо... сучасній Росії, більше ніж середньовічній Московії, катастрофічно не вистачає отаких, як закатований митрополит, чесних священників, котрі б ризикуючи земним життям, в ім'я життя вічного, сказали б новому цареві ВВП правду.

Чому так?

Може, тому, що церкві потім ще не раз ламали хребет - найбільше Петро І і Сталін?

Може, тому, що зараз священник - то не про віру, а про кар'єру в духовно-культурній сфері?

Про то хай судить Господь.

Скажу лише, що для мене російська церква - то в першу чергу митрополит Філіп, то тисячі новомучеників ХХ ст., які не пішли на компроміс із комуністами, і то безіменні для нас сучасні батюшки, яких нині в РФ позбавляють приходів і таємно судять "за дискредитацію спецоперації". Вони для мене і є РПЦ, вони - шанс Росії вижити після ганьби і жорстокості, до якої вона опустилася. Бо вони і тільки вони - справжні служителі Божі, а не пихате й багате "вот ето вот всьо", яке у нас то поминають, то не поминають в молитвах

Мати духовний зв'язок із ними, гнаними за правду - честь для віруючої людини будь-якої конфесії у будь-якій країні світу. Неправедно судимі, невідомі, малочисленні, але праведні - такі, як убитий з волі грізного самодура митрополит Філіп.

Для них Бог - вищий від земного царя.

А віра - то правда, любов і милосердя.

П.С.

Скільки таких, для кого Боже слово вище за царське, президентське, парламентське, натовпове - є нині у нас в Україні? От питання...

#мыслинениченонеделания

Алёна Маляренко