У самому затишному куточку року,серед квітучих хризантем,жоржин і чорнобривців, Осінь налаштувала стіл,укритий різнобарвною скатертиною,на якій смачно виблискували на сонці грона винограду,червонобокі яблука і груші...

Вабили до себе келихи,наповнені щастям ,

стиглою любов'ю,непоборними бажаннями

та вірою...

Легкий вітерець доносив здалеку мелодію

скрипки,в якій було чутно неприхований

сум...

Короткий день,холодні ранки,

Неспокій душу обійма,

Земля вкривається серпанком

І літечка уже нема.

Крокує впевнено і владно

Красуня Осінь по землі,

Перемішались-"просто","складно",

Майбутнє начебто в імлі...

Тривожно лист уже шепоче

Прощальну пісню небуття,

Пожив би трохи ще охоче,

Та сильним є закон життя!

Мов роздуми,хмаринки пролітають,

Несуть в собі і радість, і печаль,

З'являються на обрії,зникають,

Назад не повертаються,на жаль.

Жене їх вітер, мов вівчар отару,

Туди,де дощиком вони проллються,

Моя ж земля несе велику кару,

На неї лише сльози наші ллються...

Береза постаріла ще на зморшку,

До клена ціле літо залицялась,

Тепер відпочиватиме потрошку,

Собі ж бо гарною лишитись обіцялась.

Тихенько зустрічає ранком роси,

Пташок гойдає гілками грайливо,

Веселий вітер їй розчеше коси,

І далі полетить,всміхаючись щасливо!

Осіння жінка осінь зустрічає,

Немов ріднесеньку свою сестричку,

Їй посмішку відверту посилає,

Перерізаючи чергову стрічку.

Зібралось їх чимало за життя,

Як та веселка,різнокольорових,

Жінку хвилюють щирі почуття,

Й сумні,як осінь,що настала знову...

Вера Гордасевич